Йога поділяється на два напрямки: по-перше, вона охоплює практично всю практику релігії і аскези в Індії, до неї відносяться медитація, фізичні вправи і священні піснеспіви. По-друге, йога - це особлива школа індійської філософії; її основоположником і систематизатор вважається Патанджалі. Вперше йога згадується в давньоіндійських Ведах, самому древньому з відомих літературних джерел. У цілому йога включає всі систематичні навчання, спрямовані на самореалізацію через заспокоєння психіки та зосередженості свідомості на самому «я» - безсмертної незмінної сутності всіх людей. Сутність йоги – трансферизація душі за допомогою конкретних практичних вправ, спрямованих на перетворення нашої свідомості. Вона встановлює глибокі зв’язки душі з енергією або праною, що об’єднує фізичной світ і свідомість, шлях до глибинного чистого Я.
В основі буддистського мислення лежить концепція існування, що характеризується непостійністю, відсутністю незнищенне «я», або душі, і незадоволеністю або стражданням, які є головними атрибутами цього світу. З цих характеристик виводяться основні принципи буддизму: Чотири благородні істини і Вісімковий шлях. Дзен-буддизм грунтується на практиці медитації як засобі безпосереднього сприйняття принципів і істин буддизму, чи досягнення «просвітління». В буддизмі постулюється два ідеальних людських істоти: архат і бодхісаттва.
Згідно буддизму, існуванню притаманні три основні характеристики: мінливість, відсутність «я» і незадоволеність.
Основні принипи, 4 благородних істини:
· Існування незодоволеності неминуче
· Незадоволеність є наслідком бажання або пристрасті
· Викорінення пристрасті викликає припинення страждання
· Існує спосіб викорінення пристрасті – це 8-річний шлях (серединний шлях), це є привильна мова, правильна дія, правильний спосіб життя, правильне мислення, правильне розуміння)
Суфізм - це зібрання навчань, виявлених у безлічі різноманітних форм, але мають одну спільну мету: подолання звичайних особистісних обмежень і недосконалості сприйняття. Суфізм - це не просто набір теорій або гіпотез, різні джерела описували його як шлях любові, шлях відданого служіння і шлях пізнання. Завдяки багатьом проявам суфізму можна знайти підхід, що допомагає подолати інтелектуальні та емоційні перешкоди на шляху духовного розвитку особистості.
2. Особистість і здібності.
Якість і засоби виконання будь-якої діяльності, її успішність і рівень досягнень залежать від здібностей особистості.
Здібності – це індивідуально-психологічні особливості людини, які відповідають умовам успішного виконання тієї чи іншої діяльності, а саме – набуття знань, умінь і навичок; використання їх у праці.
Природну основу розвитку здібностей становлять задатки – природжені анатомо-фізіологічні особливості нервової системи й мозку, які проявляються в типологічних особливостях людини. Однак задатки є лише передумовою здібностей. Тільки своєчасний вияв і розвиток задатків людини через виховання приводить до формування у неї здібностей.
Першою ознакою зародження здібностей є нахил – стійка орієнтованість індивіда на певну діяльність, якою він прагне займатися. Справжній нахил поряд з тяжінням до діяльності призводить до швидкого досягнення високих результатів. Хибний нахил, на відміну від справжнього, може виявлятися у споглядальному ставленні до чогось або, незважаючи на активне захоплення, дає посередні результати.
Кожна здібність має свою структуру, яка залежить від розвитку особистості.
Виділяють два рівні розвитку здібностей: репродуктивний та творчий. Людина, яка знаходиться на репродуктивному рівні розвитку здібностей, виявляє високі уміння засвоювати знання, оволодівати діяльністю і здійснювати її відповідно до зразка, що пропонується. На творчому рівні розвитку здібностей людина створює нове, оригінальне. Зазначенні рівні розвитку здібностей не слід вважати незмінними, оскільки кожна репродуктивна діяльність містить елементи творчості, а творча діяльність включає репродуктивну, без якої вона не може здійснюватися.
Найвищий рівень розвитку і прояву здібностей позначають поняттями талант і геній. Талановиті і геніальні люди досягають в теорії і практиці нових, результатів, які мають велике значення для суспільства.
3. Роль спілкування в психічному розвитку людини.
Спілкування має величезне значення у формуванні людської психіки, її розвитку і становленні розумної, культурної поведінки. Через спілкування людина набуває усіх своїх вищих пізнавальних здібностей. Якби від народження людина була позбавлена можливості спілкуватися з іншими, вона ніколи не стала б цивілізованою, культурною і морально розвинутою, була б до кінця життя приречена залишатися напівтвариною. Особливо велике значення для психічного розвитку дитини має спілкування з дорослими на ранніх етапах онтогенезу. У цей час усі людські психічні і поведінкові якості вона одержує майже виключно через спілкування, тому що аж до початку навчання в школі, а ще більш точно - до настання підліткового віку, вона позбавлена здатності до самоосвіти і самовиховання.
Спілкування - це перший вид соціальної активності, що виникає в онтогенезі і завдяки якому немовля одержує необхідну для його індивідуального розвитку інформацію.
Особистісне спілкування формує людину як особистість, дає їй можливість набути певних рис характеру, інтересів, схильностей, визначити цілі життя.
Кондиційне спілкування створює стан готовності до навчання, формулює установки, необхідні для оптимізації інших видів спілкування.
Мотиваційне спілкування служить джерелом додаткової енергії для людини, своєрідною її «підзарядкою». Набуваючи в результаті такого спілкування нових інтересів, мотивів і цілей діяльності, людина збільшує психоенергетичний потенціал, що розвиває її.
Діяльнісне спілкування, міжособистісний обмін діями, операціями, вміннями і навичками, розвиває, удосконалює і збагачує власну діяльність.
Біологічне спілкування служить самозбереженню організму як найважливіша умова підтримки і розвитку його життєвих функцій.
Соціальне спілкування обслуговує суспільні потреби людей і є чинником, що сприяє розвитку форм громадського життя: груп, колективів, націй, держав, людства в цілому.
Безпосереднє спілкування необхідне людині для того, щоб навчатися і виховуватися в результаті широкого використання на практиці даних їй від народження найпростіших і ефективних засобів та способів навчання: умовнорефлекторного, вікарного і вербального. Опосередковане спілкування допомагає засвоєнню засобів спілкування й удосконалення на базі здатності до самоосвіти і самовиховання людини, а також до свідомого керування самим спілкуванням.
Завдяки невербальному спілкуванню людина одержує можливість психічно розвиватися ще до того, як вона засвоїла і навчилася користуватися мовою (близько 2-3 років). Щодо вербального, то воно пов'язане із засвоєнням мови.
Сообщения
